У липні минає 122 роки від дня народження нашого видатного земляка, найуспішнішого українського видавця Івана Тиктора

У липні минає 122 роки від дня народження нашого видатного земляка, найуспішнішого українського видавця Івана Тиктора

Від сільського хлопця до медіамагната: хто такий Іван Тиктор

6 липня 1896 року народився український медіамагнат, який видавничу справу перетворив на бізнес. Іван Тиктор був одним із найуспішніших підприємців Галичини.

Галицький бізнесмен народився у селищі Красне . Коли хлопчику виповнився один рік, мати вирішила поворожити – поклала перед Івасем різні предмети, з яких малий обрав грошову купюру та молитовник. Виросте священик, – вирішили батьки, однак, не здогадалися, що молитовник міг означати книговидання, – розповіла родинний переказ онука Іванової сестри, Ольга Падковська.

Свою першу справу Іван Тиктор організував після того, як закінчив торговельні курси при “Просвіті”. У Красному він разом з молоддю відремонтував занедбане приміщення старої церковної крамниці, де розмістив кооператив, кредитну спілку, кравецькі курси, спортивно-руханкове товариство.

Тоді ж Іван їздив до Львова, де навчався на правничому факультеті Українського таємного університету. Для студентів він створив дешеву їдальню, з прибутків якої оплачував деяким з них навчання.

Іван Тиктор не любив марнотратства. Коли у 1921 році увійшов до складу виконавчого комітету видавництва “Червона калина”, то вирізнявся економністю. Свою частку прибутків підприємець вкладав у розвиток справи, а не розтринькував у львівських кав’ярнях, як це робили інші пайовики. Невдовзі він викупив їхні борги і став одноосібним власником.

Водночас підприємець давав гроші малозабезпеченим, привозив дітям дарунки, чоловіків пригощав цигарками. Жителі Красного часто зустрічали його дорогою із львівського потягу.

Популярний часопис з порожніми шпальтами

У 1923 році вийшов “Новий час” – перше періодичне видання Івана Тиктора.

“Нарешті знайшовся часопис, що, не оглядаючись ні на кого і ні на що, всім каже правду в очі та високо держить український прапор”, – написав про перший номер читач з Буковини (ім’я та прізвище якого невідомі).

“Новий час” мав охопити широке коло читачів, про що свідчать рубрики: “Останні вісти”, “Всячина”, “З природи і техніки”, “Біржевий перегляд”, “По той бік греблі” (про Радянську Україну), “Огляд світових подій”, “Жінка”, “Спорт”, “Веселий куток”. Але найперше це була суспільно-політична газета.

“Виходимо не для конкуренції з іншими українськими щоденними часописами. А для того, щоб поширити коло читачів української щоденної преси, і тим самим поширити коло політично- активних громадян”, – визначав її цілі перший редактор Дмитро Паліїв.

Діти Івана Тиктора – Наталя та Зеновій. Зеновію видавець під час хрещення дав друге ім’я Новчас, скорочено Новий час- так називався його перший часопис

Пропагувати українську ідею в умовах польської влади було непросто. Журналіст Михайло Струтинський зустрічався з цензором, пригощав його, а заодно дізнавався, як “коректніше” подати матеріал. Тим не менше, деякі статті знімали безпосередньо перед друком – номери виходили з порожніми шпальтами.

Авторитетні автори, ґрунтовні репортажі, фейлетони, ілюстрації, фоторепортажі, повісті, що друкували частинами, та обіцяні книжкові премії за переплату визначили успіх часопису – щотижневик почав виходити щодня.

Від початку підприємець був впевнений – видавництво повинно заробляти, а не існувати коштом спонсорів. Тому багато сантиметрів газетних площ займали оголошення та реклама. Пріоритет мали українські рекламодавці.

Коров’яча “Народна справа”

Згодом Іван Тиктор замислив газету для селян та робітників. Але як зацікавити інертних до читання селян купувати часопис?

Підприємець вигадав маркетинговий хід, за який пізніше газету прозвали “коров’ячою”, – її передплатники автоматично укладали з австрійською компанією угоду на страхування худоби. Тобто у випадку смерті корови селянин отримував 70% від її вартості.

За час існування “Народної справи” виплатили майже 700 тисяч злотих відшкодування (корова тоді коштувала 180-220 злотих).

На сторінках часопису розміщували практичні поради – як доглядати за худобою, полем, схрещувати дерева. Роз’яснювали, як з підручних засобів змайструвати корисні в господарстві інструменти та конструкції. Необхідні матеріали радили купувати в українських магазинах.

Найбільше українське видавництво

Через кілька років після “Народної справи” вийшов перший номер дитячого “Дзвіночка”, а за ним – сатирично-гумористичний “Комар”. Згодом видавництво Івана Тиктора започаткувало “Наш прапор” – часопис, у якому публікували матеріали про політичні процеси над молодими українцями.

У 1934 році в концерні “Українська преса” працювало понад сто співробітників. Прибутки медіамагнат вкладав у нові проекти, експериментував. Зокрема, книги “Історичної бібліотеки” – “Історія українського війська”, “Історія української культури” – щомісячно друкували зшитками по 48 сторінок. Виручені кошти від продажу попередніх йшли на публікацію наступних зшитків. Наприкінці передплатники отримували обкладинку.

“Українська преса” Івана Тиктора у співпраці з друкарнею Отців Василіян видали перший україномовний молитовник “Вірую”. Незважаючи на судову ухвалу про конфіскацію стотисячного накладу, арештували лише 80 екземплярів, решта примірників завчасно збули читачам.

Окрім видавничої справи, бізнесмен організував виробництво ячмінної кави з цикорієм “Золота кава”. Напій також користувався популярністю.

“Хлопська мудрість” Івана Тиктора

Радянська влада, що прийшла у вересні 1939 року до Львова, конфіскувала майно “Української преси”. Іван Тиктор разом із сім’єю перебрався до Кракова, де очолив релігійне видавництво “Нове життя”.

Після окупації України німцями він переїхав до Рівного, де разом із Уласом Самчуком працював у видавництві “Волинь”. Між ними склалися не надто люб’язні стосунки. Улас Самчук згадував, як “великий комбінатор Тиктор” хотів “викивати” його з членів видавничої спілки і стати її керівником.

Співробітники редакції дали зрозуміти, що залишать видавництво у такому випадку. Іван Тиктор відмовився від будь-яких претензій у відповідь.

У тих же спогадах Улас Самчук писав про “Українську пресу”: “Своєрідність тих видань полягала в тому, що технічно-торговельна їх сторінка переважала над змістовою… Це було наскрізь підприємство села, селянина, дрібного, малого “хлопа”, якого “хлопська мудрість” Івана Тиктора хотіла навчити тримати в руках друк, книжку. Байдуже якої якости за найменшу оплату.”

У 1943 році німці арештували Уласа Самчука, Івана Тиктора та інших співробітників “Волині”. 12 листопада видавця звільнили з полону.

Після Другої Світової війни він разом з сім’єю проживав у Австрії, звідки емігрував до Канади. У Вінніпезі він організував видавництво – “Клюб приятелів української книжки”, де перевидав близько 40 довоєнних видань.

Проте “занглійщена молодь” мало цікавилася тими книгами, писав у листах Іван Тиктор: “Я вів своє підприємство, таке, як давно, але не пішло, і я сильно був задовжився і мусів піти на працю до іншого такого самого підприємства.”

Канадське видавництво не повторило успіху “Української преси”.

Разом з тим, український підприємець вірив: кожне виробництво має заробляти на себе, кожен може досягти успіху, для цього потрібно вчитися, читати і не боятися проблем.

Comments

comments

Залишити коментар

BannerFans.com

Останні Статті

Архів пошуку

Пошук за датою
Пошук у категорії
Пошук у Google

Сайт створено by Yarema Yevgen Інформація «Буського радіо» є інтелектуальною власністю «Редакції Буського районного радіомовлення» За повного чи часткового використання текстів та зображень чи за будь-якого іншого поширення інформації «Буського радіо» гіперпосилання на сайт «Буського радіо» – www.buskeradio.in.ua –є обов'язковим За зміст рекламної інформації відповідальність несе рекламодавець НАША ЕЛЕКТРОННА СКРИНЬКА BUSKERADIO@I.UA.

Top